Вештання околицями Синевіру
18 сентября 2011. Разместил: Milka
Синевір – г.Озерна – хребет Кам‘янка – село Стригальня – село Міжгір‘я – г. Менчул – г. Полонина Кук - перевал Прислоп – село Тюшка
Часом йдеш по місту, заклопотаний, у своїх справах, ненароком підіймаєш погляд догори і раптом помічаєш, яке гарне й неперевершене сьогодні небо над головою. Чому у містах ми так рідко милуємось небесною красою? І ось подумки несподівано опиняєшся у Карпатах, де незчисленну кількість разів на день дивишся на небо, на сонце, на хмари, на зірки. Дивишся інколи із захопленням, іноді із підозрою – що готує тобі небо сьогодні… і раптом защемить серце – так ваблять тебе Карпати, так бажаєш вдихнути на повну грудь свіжесеньке карпатське повітря, пройтись мальовничими краєвидами та відпочити душею від щоденщини. І щасливий той, хто бодай раз на рік потрапляє на карпатські полонини.
При планування маршруту на п‘ять днів брались до уваги дві обов‘язкових опції – помилуватись Синєвіром та встигнути повернутися на потяг до Воловця на п‘ятий день.
За традицією Карпати чекають на нас щороку у серпні на день Незалежності. Цього разу київські офіси не побачать нас аж цілих п‘ять днів. Ми будемо відпочивати під наплічниками недалечко від Воловця. На жаль дехто з нашого товариства залишився у столиці – лише одинадцятеро спромоглися вирватися у кількаденну відпустку: чотири парубка та аж сім чарівних дівчат… жодного разу ми ще не ходили горами у такому складі!
День перший чи Байдикування.
Воловець зустрів нас блакитним небом, яскравим сонечком, смачним повітрям та усміхненим водієм мінібусіка, який чекав на нас на самісінькому пероні. Швидесенько покидали наплічники у салон та всілися, готові до недовгої подорожі до озера Синевір. Подолавши міжгірський перевал та пролетівши скрізь село Синевірська Поляна, зупинилися біля повороту дороги до Синевіру (1 км до озера). Поряд на стовбурі помітили перші мітки – два маршрути через Синевір до Горган та один зеленесенький до гори Озерна та на хребет Кам‘янка, куди ми власне і прямуємо.
Чесно кажучи трошки хвилювалась, чи пустять нас до озера із наплічниками – це ж територія заповідника і там начебто не можна ночувати. На щастя без жодних питань пройшли, купивши квиточки за 7 гривень та отримавши на згадку листівку із зображенням озера.
Наплічники на плечі та перші кроки під навантаженням. І чого я ото стільки понабирала речей? Ммм, треба на першому відпочинку з‘їсти щось важкеньке! П‘ятнадцять хвилин мальовничого підйому повз невеличкий струмок з кришталево чистою водою і ми вже на Синевірі.
Охайне невеличке озерце, наповнене вертлявою фореллю та незграбними раками, оточене гірськими схилами з височенними смереками. На протилежному березі осяяна сонцем композиція Синь та Вір. Ті, хто опинився тут вперше якось розчаровано пробуркотіли: «А я думав, що Синевір набагато більше…».
Не гаючи час, звернули наліво та обійшли озеро до дерев‘яних фігур. Ну ось й перший привал! Ми ж сюди приїхали відпочивати, чи не так?
Пара годин пролетіла у безділлі, балачках та поїданні смачнесеньких штучок з наплічників. Потім якось так розслаблено зібрались з духом та поперли далі. Акурат за дерев‘яними Синь і Віром піднімається широка дорога із зеленим маркуванням. Зелені відмітки справно нас супроводжували весь маршрут та чітко спрямовували на роздоріжжі наступні два дні. Заблукати просто неможливо!
Неспішний підйом та ми на першій полонині. Десь справа із-за дерев баввоніє якась вишка – її ми ще бачили з озера, але нам туди не треба. Вдалі зліва видніються колиби – а отже вода тут має бути. Ловимо місцевих дітлахів й вони відводять нас до джерела. Уфф, даремно ми тягнули воду з Синевіру, хоча самостійно воду відшукати тяжко було б.
Піднімаємося ще трошки до лісу за маркуванням й знаходимо горизонтальну широку галявину з чорничними заростями та коровиськами-сусідами. На сьогодні план виконаний, матрацний день із матрацним закінченням!
Остаток дня збирали ягоди, валялись на сонці, варили юшку з щойно назбираних білих грибів, варили чай з чебрецем та ходили до колиб за парним молоком. От щоб кожний день так відпочивати!!!
Вночі було якось прохолодно, тому стоянка звалась в нас Прохолодна.
День другий чи полювання на ягоди та гриби.
Взагалі-то я по натурі сова, а сусідка по намету жайворонок. Втім на час походу ми певне помінялись місцями. На другий день я прокинулась о шостій, сподіваючись знімкувати світанок. Як гусениця, загорнута у спальник, висунулась назовні – шо там, є вже світанок? Зарано! Край неба лише трошки зарожевів, до сонця ще далеко. Через півгодинки знов шаруджу наметом, але небо лише наповнилось кольорами, сонця ще не має. Да що ж таке? Скільки можна знущатися з мене?! Нарешті через кільканадцять хвилин висовую мармизу та потрапляю під перші сонячні промені. Клац фотоапаратом та гайда до теплесенького намету покуняти до сніданку.
Поснідавши, відправляємось далі. Воду набрали на весь день – теоретично воду можна очікувати лише ввечері. Маркована стежка різко йде догори та серпантином набирає висоту. Ще пара зусиль і виходимо з-під дерев, де відкривається вид на озеро. Краса та й годі! Затиснуте зеленими горами блакитне блюдце красиво віддзеркалює на сонці, а острівець посередині – ніби зіниця гігантського оку. Насправді, з висоти пташиного польоту Синєвір набагато красивіше, ніж з берега.
Останні кроки і виповзаємо на хребет гори Озерної. Далі не дорога, а казка. Охайна чепурна стежка йде по хребту, то занурюється у тінь смерек, то виводить на зелені галявинками із заростями чорниці. Як тільки наші хлопці доперли, що в такому лісі багацько грибів, почалось полювання на швидкість – хто перший та хто більше. Якщо ми чемно йшли стежкою, то сильна третина групи дерлася кущами, йшла на обгін, тріскотіли сухими гілками, радісно вигукувала при знахідці. Здавалось, що справа та зліва нас супроводжує принаймні декілька ведмедів :)
Стежка пішла донизу і ми вийшли до сухостою, через який добре проглядався хребет Кам‘янка.
Збігли на сідловину, пообідали та рушили далі. Стежка вела через казковий ліс, деінде виводила на мальовничі полонини, зупинялась біля чорничних галявин.
Коли грибів назбирали достатньо, на перше місце вийшла чорниця. Фіолетову ягоду рвали на зупинках, на перепочинках та навіть на ходу. Поступово у всіх в групі, ну може за виключенням Валєри, стали фіолетовими язики та руки. Деякі могли навіть похвалитися плямистими колінками та фіолетовими губами, нагадуючи чимось емо.
Нарешті вершина хребта й традиційні фото на пам‘ять.
Трошки йдемо хребтом й звертаємо направо до спуску на село Стригальня.
Зелене маркування ще трошки нас супроводжувало доки не дійшли до роздоріжжя – зелений знак різко повертав наліво, а ми завернули направо донизу. Через деякий час від основної стежки відгалузилася ще одна ліва стежина, але ми її проігнорували. Як показав час, дарма. Ця стежина мабуть виходила як раз на полонинку до колиб, а наша привела вниз до ущелини, по якому зміїлася річка. Прийшлось стрибати через камінюки, обережно шкандибати по непевному камінні та обходити джерельця. Сонце вже зайшло за небосхил, а ми всё никалися вздовж русла. Берега були дуже круті – про розкладання наметів не було й мови. Де б знайти горизонтальну галявину?
Вирішили дертися по схилу доверху, правда по-перше набрали води. Як виявилось село вже було дуже близько і вся більш-менш горизонтальна територія була розбита на приватні шматки та огороджена. Нам прийшлось в буквальному смислі перелазити через огорожі – обійти не було можливості. Нарешті піднялись і побачили такі ж огороджені галявини. При цьому жодної людини, лише мовчазні чорні у сутінках колиби. Що робити? Далі йти нема сенсу. Розбиваємо табір прямо тут, будемо сподіватись тут ніхто не живе.
Багаття не розпалювали, чемно покуховарили на пальниках, навіть гітару не розчохлили, а вляглися спати. Так як майже біля наметів височіли купки запашного гною, стоянку назвали Запашна.
День третій. Цивілізація.
Вранці на Запашній стоянці прокинулися запізно. Сонце вже давно встало.
Ми вже тихесенько готували сніданок, як нарешті познайомились з сусідами. В цих колибах таки жили люди (без електрики), при цьому люди й корови під одним дахом! Ми чемно перепросили за наш свавільний табір, нас «поняли и простили», показали де колодязь та навіть пригостили ранішнім молоком :)
Після сніданку спустились до села та пошкандибали по головній дорозі до траси.
Там порціями посідали у автівки, що довезли нас до автостанції Міжгір‘я. Можна було дійти й пішки – десь 4 км, але ми економили час. Тут починається друга частина нашого маршруту – на Менчул, Полонина Кук та Боржавський хребет. Від автостанції пішли перпендикулярно до річки Ріка. На березі роздивилися десь правіше міст. Коли йшли до мосту побачили першу мітку – червоне маркування.
На іншому березі, відразу від мосту вздовж невеличкого потічка підіймається вгору та трошки вправо маркована дорога. Червона мітка чітко вказувала напрям – нам саме туди. Дуже пощастило отак натрапити на маркування – воно вело нас наступні два дні. Перед тим як рушити вгору, набрали води з потічку. Вода така собі, але після фільтрації та кип’ятіння добра. Хто зна, де найближчим часом доведеться натрапити на джерело? Дорога дугою вивела нас на полонину звідки відкривався чудовий вид на простягнуте внизу Міжгір‘я. Піднявшись до лісу, зупинились на обід. Як завжди народ розійшовся у пошуках чорниці та малини. Начебто третій день підряд фіолетові губи, а все нейметься :)
Зробивши пару кроків по лісу дорогу перетнуло джерельце – можна було внизу не пакуватись водою… Незабаром почався доволі жорсткий підйом. Зупинялися частіше, переводили дух й знову перли догори. На привалах скидали наплічники з мокрющих спин та трощили запаси води. Нарешті викарабкались на хребет і далі дорога вже горизонтальніше звивалась поміж букових дерев.
Останнє зусилля і ми виперлись на відкритий простір – мала б бути полонина під Менчулом. Сонячні промені пестили рідкі дерева, а вітер ганяв хвилі по трав‘яному полю. Прохолодний вітерець досить відчутно проходив по спині. Одягаючи куртець споглядаю навкруги. Краса неймовірна – з полонини відкривається вид майже на 360 градусів! І навкруги гори, гори і тільки гори у променях сонця… Балачки кудись пропали – достатньо просто мовчки стояти та дивитися у тиші на оточуючу красу…
Десь тут будемо ночувати. Трошки нижче видніється кошара, а раз так має бути й джерело. Спускаємось до кошари і трошки лівіше під схилом знаходимо слабеньке джерело, що ще нижче перетворюється у потужний струмок. Круто! Сьогодні буде повноцінна вечеря!!! Намети ставимо на хребті біля слідів вогнища, втім вечеряємо швидко – вітер досить відчутний та стрімкий. Під час вечері далеко на небосхилі милувалися рожевою хмарою, яка повільно перетворилось на фіолетову, окрашену сполохами блискавок… невже гроза дійде до нас? Вкладалися неспокійно – чи зміниться завтра погода? На стоянці Прохолодна оголошений відбій. Спатоньки!
День четвертий чи трекінг.
Вранці прокидаюсь десь о шостій, відкриваю намет та бачу, що прокинулась вчасно – незабаром зійде сонце. Дощ вночі лише трохи постукотів по намету, але на ранок скрізь сухо. Шурхочу одежею, відшуковую сідушку та шоколадку і виповзаю назовні. Шкода когось будити, але треба знайти компанію – тихесенько кличу Олю, яка на диво відкликається та теж виповзає з фотиком у руці. Втім через 5 хвилин, ще три тіла жертвують сном заради світанку. А жертвувати є заради чого – скрізь височіють сіро-фіолетові гори, укутані ранішнім туманом, як теплою ковдрою. Небо с кожною хвилиною набуває більш яскравих кольорів – помаранчевий, рожевий, жовтий, бузковий… нарешті тонесенький промінь вискакує з-за гір та розцвічує гори у теплі відтінки. Сидиш собі, споглядаєш за початком нового дня, і так спокійно-спокійно на душі, так добре та гарно… якби можна було розтягнути цей момент подовш!
Після сніданку жваво збираємось та піднімаємось на верхівку гори Менчул, звідки добре проглядається хребет з горою Кук, Полонина Кук, та десь на небосхилі – Боржаський хребет. До речі для себе ми перейменували декілька вершин – Менчул став Лимончеллою, а Боржав – Боржомі :)
Активно спускаємось на сідловину, де робимо перепочинок біля кошари. Ну й звичайно шукаємо воду – раз кошара є, є й джерело. Справа спускаємось декілька метрів й знаходимо струмок. Ніде не пила смачнішої води ніж в Карпатах!!! При підйомі на гору Полонина Кук вперше за похід зустрічаємо туристів – чехів. Трошки похмурі та втомлені спитали де тут є дорога вниз. На питання «Як вам наші Карпати?» з паузою відповіли, що важко :) З гори Полонина Кук видно джерело, але в нас води ще достатньо. Валяємось у траві та йдемо далі.
Десь перед горою Кам‘яна зупиняємось на обід. Попереду бачимо мертву зону ЛЕП. Невже це все створила людина? Далі дорога веде мальовничими ландшафтами, справа й злів відкриваються чудові краєвиди, сонечко відчайдушно сяє на яскравому блакитному небі. Краса!
Нарешті гора Прислоп та основна дорога уходить направо траверсувати схил. Ми теж вирішили на верхівку не підійматись та звернули по дорозі. Незабаром справа відкрилась велика галявина (чи навіть полонина) із кошарою та невеличким озерцем (чи краще назвати калюжею?). Дивимось мапу – ми за 1 км до перевалу. Далі води не повинно бути, а тут чудове місце для наметів. Хоч ще доволі рано, розбиваємо табір. З нашим неспішним темпом сьогодні ми вже точно не встигнемо дійти до Магури (варіант для ночівлі), а відтак завтра не встигнемо пройти Боржаву. Прийдеться назавтра спускатися до найближчого села…
Ця стоянка була найтепліша, найгоризонтальніша, найзручніша та на жаль остання за цей похід. Ввечері покупались у струмку, зварили чергову грибну юшку, забацали чайок з чебрецю та затишно посиділи біля багаття. Стоянку назвали Душевна.
День п‘ятий останній.
Ми вирішили не рвати жили, та розслабитися у останній день. Повставали пізно, не поспішаючи зварили їсти, попили чаю та кави. Вели повільні бесіди та ліниво милувалися краєвидом.
Вийшли пізно, десь об 11-ій, та за годинку спустились до села Тюшка, де нас чекав водій. Нас відвезли до Воловця, де ми встигли трошки перекусити та закупити їжі на потяг. Пора робити «па-па» Карпатам. Принаймні до наступного літа… як з вами було добре! Та як хочеться повернутись!
