П‘ять хвилин тому впхнулась на балкончик подивитися за вікно на вуличку. Але замість того стала як вкопана край порога із щільно заплющеними очима та замріяним обличчям. На балконі були звалені до купи (чи тіпа розвішані?) пропахлі димом наплічники, ще вологі від гірської негоди дощовики та трошки подряпаний намет. Все це зовсім трошки, але нагадувало пахощі та запахи, що супроводжували нас протягом кількаденної подорожі Карпатами. Перед очима встали вкриті смерекою схили та зелені смереки обабіч дороги… Не встигли повернутися, як знову щось невловиме тягне назад…
      В Карпатах були усі. Але жоден з нашої компанії не був на самісіньких карпатських висотах, не блукав гірськими стежками, не стояв наметами під смереками. Минулорічна вилазка на «майовку» не рахується – то був такий собі пікнік. Цього разу все було серйозніше, принаймні для нас - запропонований маршрут «Осмолода-Бистриця».  :) Нас було дев‘ятеро. Чотири файні дівчини та п‘ять хлопців. Наталка, дві Ольці та я, плюс Пархом, Славєнтій, Антоніо, Євген та Вєталь (він же Штопаний) :)

      День перший
     Ледь не загинувши від спеки у поїзді Київ-Франківськ, ми все ж таки дісталися замовленої заздалегідь маршрутки. Дорога по прикарпатським вибоїнам Франківськ – Осмолода тривала біля двох годин, враховуючи зупинку у Калуші, де ми, недосвідчені матрасники, вирішили заготовити запас питної води… На всяк випадок.



      Осмолода зустріла нас похмурим небом, пронизливим ароматом смерек та неміською свіжістю. Нарешті всі вдихнули повною груддю після смердючої столиці. Проте дихали недовго. Ще раз вдихнули, потім видохнули і натягли забиті питною водою наплічники, що спершу видались легкими, та пошкандибали у південному напрямку :)



      Для першого разу ми вирішили просто «пройтись» від пункту А (Осмолода) до пункту Б (Бистриця) якомога швидше та ефективніше. Тому ми не піднімались на Ігровець та хребет, а прямували низиною прямо до Сивулі, від якої планувалося зразу ж вирушити до Бистриці. Ночівля передбачалась десь на полонині Рівна. Як відомо, не завжди наші плани реалізуються… :)



      Перший день світило сонечко, яскраве блакитне небо та зелені смереки  радували очі. Ми йшли низиною вздовж Бистрика, широкою «ескаваторною» дорогою, обливаючись потом та допитливо роздивляючись навколишні гірські схили. По дорозі зустрічали місцевих, які нас чомусь (???) приймали за поляк :)



      Ще на початку було багато маршрутних «мєток», але ми вирішили довіритись мапі та порадам місцевих. Отак ми шкандибали, поки дорога не пішла стрімко вгору, а «мєтки» зникли у невідомому напрямку. Йти було тяжко – нога чи не по щиколотку провалювалась у багнюку. Яскраве сонце вже не радувало, а пити хотілося все більше і більше. Нарешті дорога закінчилася буреломом та поваленими деревами, за якими (УРА!) ми побачили щось схоже на вершину хребта. Залишилось вияснити якого саме і як туди дістатись :)



      Два хлопці-туристи, з якими ми іноді перетиналися, роз‘яснили географію – це був хребет Сивул. Ми майже на місті. Майже. Як виявилось, нам треба ще не одну годину лізти по похилій стежці повз мухомори та смереки, перестрибуючи… нє, скоріш переповзаючи через впалі стовбури дерев. На наш великий подив ця стежка була маркірована – де-не-де зустрічались блакитні бантики… Чи не партія Регіонів тут побувала? :)



      Через деякий час жахливого підйому нарешті кудись вилізли. До речі це була найтяжча частина нашої подорожі, під час якої всі частково поздихали, а дехто пообіцяв більше ніколи не повертатись до Карпат.
      Завдяки відчайдушним Пархому ті Віталю (чесслово! Захоплююсь  і поважаю!), які підганяли та рятували усіх інших, ми таки надибали промаркіровану стежку. Це був «синій» маршрут, що йшов траверсом під хребтом Сивулі. Всі вже були досить втомлені, але виходу не було – сонечко збиралось впасти за кошлату верхівку сусіднього хребта. А місця для ночівлі не було – стежка йшла кам‘янистим схилом. Шаг вліво – і прірва, де-не-де вкрита смереками. Шаг вправо – і ти вже розслабляєшся на ще теплих каменюках, вкритих жовтими плямами. Ще одна «трагедія» - підходила до кінця та сама Миргородська вода, закуплена в Калуші…



      Нарешті хребет, а за ним й стежка зробила крутий поворот – на самому повороті надибали воду (вкуснючу-вкуснючу) та малину. На декілька хвилин – привал і знов до пошуків місця для ночівлі. Десь через півгодинки по боках стежки почали з‘являтися дерева та смереки, а схили були вже не такі похилі. Прийшли сутінки і прийшла черга першої жертви – Славєнтій ушкодив ногу. Не намагаючись йти далі, ми «впали» біля першої, так би мовити, галявини. Широченна смерека дала притулок нам і нашим наплічникам, намети не вмістились… Вирішено – будемо спати під відкритим небом і поставимо когось на варті! Сили звелися нанівець…

       Ніч перша
      Хлопці швидко зорієнтувались и через декілька хвилин веселе вогнище радувало очі втомлених мандрівників. Всі почали потроху посміхатися. Нарешті відпочинемо! Після гарної миски локшини із тушонкою та повільної бесіди всі почали розповзатись по спальниках. Галявина була на схилі, спальники сковзали донизу. Закріплене кілочками поліно слугувало забавною, але корисною «полкою» для спальників :) Невдовзі, схожі на велетенські гусениці, ми розташувались у теплесеньких спальниках. На варті залишилось двоє… Ми були тут вперше і не знали, що очікувати від лісної ночі – хто зна, які несподіванки вона нам готовить. Чи тварини, чи люди, чи негода – треба бути напоготові!



      Ми вважали, що ми єдині такі (дурні?) – хто сюди забрався в такий час. Ми жорстко помилялись. Через годину вдалі замиготіли ліхтарики та почулась повільна розмова. До нас підійшла група із шести-восьми людей. Приємно познайомитись – Микола Ханас та компанія. Людина досвідчена та товариська. Завдяки Миколі, ми врешті збагнули де знаходимось і куди йти далі. Вельми дякуємо! :)
      Ми почали засинати, як о дванадцятій ліхтарики замайоріли знов – йшла велика група з 13-15 людей. Де вони знайшли сили йти схилом вночі три години? Я в захваті – в мене не було б де взяти сили для такого подвигу. Вони прошвендяли повз нас до полонини Рівна, яка теоретично повинна була бути десь близько…
Я заснула дивлячись на смерекове гілля, крізь яке зосереджено та спокійно миготіли поодинокі зірки…

      День другий
      Поснідавши смаженою картопелькою (пан Ханас був у захваті від таких продуктових запасів), ми зібрали наплічники та вирушили в дорогу. Пройшовши табором Хана, через кільканадцять хвилин перед нами відкрилась полонина Рівна, до якої ми не дійшли вночі… Простір і ще раз простір. А ось вона – кам‘яниста і голісінька Сивуля! Уперед нагору!



      Покидавши наплічники, розпочали підйом нагору, на гору Сивуля. 1818 метрів над рівнем моря. Нічого так. Стежка була промаркірована «червоним» маршрутом, що йшов хребтом. Піднімалися недовго. Нарешті вийшли на відкриту місцевість. Стали як вкопані. Красота яка! Ндяяяя, це того коштувало! Перед нами відкрились Горгани у всій своїй величі та красі. В мене ракую слів, щоб описати те, що ми побачили… Не забувайте – це була наша перша підкорена верхівка і ми були від неї в захваті!
      Ми вже почали йти далі, як за хвилину ми опинились у хмарі, яку швидкий вітер пригнав незнамо звідки. Раптом зовсім поряд полихнула блискавка, прокреслююч все небо, і відразу ж пророкотав грім! Ми опинилися майже у центрі грози! Що вам сказати… Якщо я боюсь блискавок та грому у безпечному Киеєві, де віддаючи перевагу сидіти вдома під час грози, то тут мені стало просто моторошно! Жууууть! Так страшно мене не було ще з дитинства – ну що поробити зі мною, в мене первісний страх перед блискавками:). Місцевість відкрита, а блискавки, як відомо, вдаряють у самий високий елемент. У голові промайнули всі випадки з блискавками, про які я чула… Жах! Швидше у безпечне місце!
      Не всі були як я (теж мені первісна людина) і не пострашились продовжувати підйом. Ми ж попрямували донизу… Але діставшись безпечних дерев, ми засумнівались – як так не піднятись на Сивулю?! Так. Дубль два – гайда на верхівку. Вдруге (!!!) піднявшись на кількасот метрів ми опинились на вершині Сивулі. Нажаль, біла як молоко хмаринка знов огорнула гору. Нічого не було видно. Було тихо. Дуже тихо і білесенько навкруги. Ніби то ми залізли у глечик з молоком і сидимо на самому денці. Ні звуку, ні шуркотіння. Лише вітер, що безгучно гнав на великій швидкості білі хмаринки і ми. Тихо. Ніби виключили звук…



      Все. Гайда вниз. По дорозі на полонину потрапили у мультик – «Їжачок у тумані». Навколо був туман і дерева, в ролі їжачків виступали ми. Раптом почули тріск роздавленого гілля. Через пару сек за деревом з‘явилась біла фігура. Повільно та поступово контур вимальовувався. Спочатку побачили масивне тіло, потім голову і хвіст – конячка! І не одна – цілий «табун» кояк йшов лісом, по дорозі смакуючи високогірною поживною травою. На нас вони не звертали уваги, хоча пару разів підставляли морди під об‘єктиви фотоапаратів :)



      Знайшовши наплічники у цілості, роздавивши шоколадку, попрямували далі. На полонині згустився туман, лише краєчки смерек виступали загадковими велетнями. Куди йти? Де гори? Де стежка? Нічого не видно. Видимість – метрів 20. Всі притихли та зосереджено пошкандибали за Пархомом.
      Завдяки зустрічним путівникам вийшли на «нашу» стежку. Повз полонини Пекло (нічого собі названнячко!) йшли траверсом до чергового роздоріжжя. Невдовзі крізь туман почулось деренчання дзвоників. Ась? Хто тут? Коровиська! :) А разом із ними місцеві пастушеня. Ми їх пригостили шоколадкою (це вже майже традиція!), а вони нам підказали дорогу.

 

      Годину ми йшли смерековим лісом, полонинами, буреломом. Проходили повз прохолодні струмки, минали лісові завали. Де-не-де зустрічали ягоди і дуже часто гриби. На жаль жоден з нас в грибах не розбирається :( інакше б назбирали б добру купу грибочків для супчику!
      Нарешті знов роздоріжжя – на Бистрицю та на Максимець. Ми команда демократична – голосуванням вирішили піти до Максимця. Як порадив пастух дорога до Максимця є кращою за дорогу на Бистрицю. Ближче і економніше за часом.



      Дійсно через півтори години постійного спуску та продирання крізь кущі ми побачили внизу краєчок добротної дороги та пару хатинок. Ура! Люди!

       Ніч друга
      Черевики ступили на цивілізовану дорогу коли сонце вже закотилось і у сутінках почали шукати місце для ночівлі. Вєталь і Пархом врятували усіх (як завжди!). Не снімаючи наплічників, вони допомогли спіймати якесь буйне теля (!!!), за що господарі нам запропонували свою галявину для наметів, дрова, свіже молоко та магарич!
      Намети встановили протягом години. Невдовзі всі сиділи перед вогнищем та пили гарячий чай. Потім я пішла спати – я не чула ні тріскоту смаженої картоплі, ні радісного хрумкотіння, ні повільної розмови місцевої дівчинки. Я нічого не чула. Я спала і мені наснилися гори.

      День третій
      Повільно прокинулись від ледве чутного шуркотіння дощових капель по намету. Пішов врешті-решт дощ, який всезнаючі синоптики обіцяли ще в перший день. Нам по-крупному підфортило! Перший день сонце, другий день – туман, третій – дощ. Якщо б дощ пішов у перший день, чує моє серце, стояли б ми табором у Осмолоді… :)

 

      Всі потрошку попросинались. Ми нікуди не квапились. Потрошку зібрали намети та наплічники, пофоткались з гостинними господарями та почвалали до автобусної зупинки. Старенькій бусік довіз нас до Надвірної, де ми пересіли на рейсовий бус на Франківськ.



      Решту часу ми жорстоко вбили в центрі міста та в затишному кафе за горнятком чаю чи келихом пива. Вже у потязі зробили висновок – нам сподобалось никатися стежками Карпат. Нам там сподобалось. Дуже. Ми захворіли. На Карпати. Коли знову туди? :)