Цієї ночі я прокидалась кілька разів. Навколішках підтягалась до краю балкона і зазирала в щойнонароджений день. Він виявився пасмурним і прохолодним, що не могло не радувати, бо спека неймовірна зараз у нас. І вирішила я цього ранку зробити страшенно героїчну річ: кілька днів поспіль прокидатись на світанку і знімати народження нового дня. Адже для мене, як і для багатьох інших щасливців, кому природа подарувала нічний спосіб життя, така опція, як спостереження за світанком, майже недоступна. Так було до недавнього часу, поки небо не подарувало мені Жайворонка. Отже, кілька світанків з минулого життя.

***

   Зелене спокійне море, таке прозоре і холодне, як зимою. Липень на календарі. Крим. Море попереду, але коли повернутись на 180 градусів, побачиш гори. Сама стою між ними, цими такими різними і все ж єдиними стихіями. Море – то захід сонця, бо саме туди зникає розпечена рожева куля, що жарить нас вдень. А от гори, а точніше – скелі – вони дають початок світлій частині доби, переховуючи в собі таїнство народження дня. 

***

Або так. Робочий день закінчився азартом перед віконцем квиткової каси залізничного вокзалу в спробах виїхати з міста в будь-якому напрямку. Нарешті, ніч в електричці й перед нами нове місто. Тут нас зустрічає яскраво-рожеве сонце над дахом автобусної зупинки. Прохолодно, але думки зігріває півлітрова банка Гіннеса в рюкзаку і можливість прожити ще один цікавий день. Привіт тобі, субота у Вінниці!

                                                        ***

     Як же набрид цей проклятий противний британський дощик! Літак приземлився в Белфасті на світанку, але сонця ми так і не побачили. Одне сіре небо і противні мілкі краплі на склі. 45 хвилин до міста. Сил немає дивитись у вікно. Сидимо на останніх сидіннях, рюкзаки на руках. Кожні кілька хвилин засинаємо, кумедно закидаючи голову назад і роззявляючи рота. Прокидаємось. Дивимось одне на одного. Ржемо. Спимо далі. Попереду довгий день.

     P.S. А обіцянку свою я таки виконала, тож до вашої уваги світанки з життя теперішнього.