В містечку Майнц, що в Німеччині, є одне дуже симпатичне італійське кафе-морозиво, називається «Флоренція». Я з подругами дуже любили проводити там вільний час і не тільки тому, що морозиво там найсмачніше в світі (я в цьому впевнена), але й заради підвищення самооцінки. Кожна самотня дівчина, яка заходить в кафе, отримує величезну дозу уваги зі сторони тамтешніх офіціантів. Хлопчики, весело обнявши вас, проводять до зручного столику; дивлячись на вас закоханими очима, приймають замовлення; томним голосом бажають смачного; сумно зітхають, коли проходять повз і міцно потискавши, прощаються з вами. Бувають випадки, коли замикають в дамській кімнаті, доки не дасиш номер мобільного телефону, або, сідаючи поряд, розповідають, яка ти красива і що красивішої дівчини ніколи на світі не було і не буде. Від неуваги не страждає ніхто. Я також не раз побувала в міцних обіймах, але цього видалось замало. Розуміючи, що італійські офіціанти – це добре, а ціле місто темпераментних італійців – ще краще, я не вагаючись вирішила частину відпустки провести в Італії. І зрозуміло, що пунктом призначення було місто Флоренція.
Я не буду перераховувати всіх всесвітньо - відомих митців, які там народились, проживали і творили шедеври. Згадаю лише Данте, Мікеланджело, Леонардо, Боккаччо, Галілей, Джотто. Звідси бере свій початок могутня династія Медичі. Саме тут зібрана така величезна кількість скульптур, фресок, картин, якої нема більше ніде в світі. І це не дивно, адже навіть назва міста перекладається як «місто кольорів».
Мої особисті спостереження почались з того моменту, як я зійшла з поїзду і пішла шукати свій готель. Труднощі почались тоді, коли я не змогла знайти вулицю, вказану на карті, хоча в результаті зрозуміла, що ота щілина між будинками, шириною близько метра, і є вулиця. Моїм готельним номером виявилась невеличка чотирьохмісна кімната з старезним вікном з дерев’яними кривими ставнями та туалетом з душем, який відділявся від кімнати ширмою. Вам може здатись, що умови там були жахливі, але мені дуже сподобалось. Весело було, коли до мене підселяли одного дядечка. Галаслива покоївка, побачивши в щілину (вхідні двері там не щільно зачинялись), що я ходжу по кімнаті лише в одному рушнику, відмовилась впускати туриста, поки не одягнусь. Бідний, він не міг зрозуміти, чому його не заселяють, я не розуміла також. Чомусь і в голову не прийшло, що я виглядаю трохи непристойно. Ось дівчина і занепокоїлась.
Відпочивши трохи, я пішла гуляти по місту. Перше, що я вирішила зробити – поїсти морозива. Справжнього, італійського, в Італії. І тут я конкретно лоханулась. Воно виявилось неймовірно дорогим і зовсім не таким смачним, як в улюбленому кафе. Моєму розчаруванню не було меж. Що мені ще не сподобалось, це відсутність в центрі міста лавочок та зелені. Тобто зелені було досить багато, але лише на приватній території.
Позитивних емоцій було набагато більше. Це симпатичні вузенькі вулички, кафешки, мостики, фонтанчики, скульптури.
Найбільше враження на мене справив міст Понте Веккіо. Відрізняється він тим, що по обидві його сторони тягнуться ювелірні лавки, а посередині розташований майданчик з трьома арками. Міст був зруйнований два рази, а теперішній вигляд отримав в 1345 році.
Вже надвечір, коли спала денна спека, захотілось тиші і спокою. Я спустилась до берегу річки, звідти відкривався чудовий краєвид. Потім майже збулась моя мрія – я познайомилась з італійцем. Правда він був темношкірим французьким італійцем, родом з Марокко (і такі бувають :) ).
Вже другого дня я пішла на прогулянку без карти, адже там заблудитись неможливо. Всі дороги ведуть до центру міста, навіть якщо ви йдете в протилежному напрямку. В серці Флоренції величіє собор Санта Марія-дель-Фіорі, який є третім по величині після соборів св. Петра в Римі та св. Павла в Лондоні. Дивує незвичне облицювання червоним, білим та зеленим мармуром.
Загалом місто справило дуже гарне враження. Тихо, спокійно, забагацько туристів, але повсюди так. Я не є знавцем і цінителем культурних пам’ яток епохи В ідродження , але задоволення від перебування тут отримала масу.
