Мій літак приземлився в аеропорті невеличкого міста Джирона. За рік проживання за бугром я навчилась орієнтуватись в чужих країнах з чужою мовою, тож без проблем купила квиток на автобус до Барселони і вже через годину… заблукала на барселонському вокзалі, шукаючи вихід. Потім провела пів години біля автомату в метро, намагаючись додуматись, як же купувати проїзний квиток. Але нарешті зрозуміла, що нічого не розумію і пішла шукати свій хостель пішком. Дякуючи богу, по карті орієнтуюсь я краще.

Через деякий час я віднайшла місце своєї ночівлі (цікава молодь тут вештається), зайшла в свою кімнату (зелено-бордову), познайомилась зі своїми сусідками по кімнаті (хай, май нейм іст Аня, ай ем ауз Україна), думаю, мене зрозуміла лише одна француженка, яка розмовляє і на німецькій, і на англійській мові і пішла знайомитись з містом.  

Правду кажучи, все таки довелось купувати проїзний на метро, з чим я нарешті впоралась, адже відстань між місцями, які запланувала відвідати, була величезна.

І я поїхала до гори Тібідабо, звідки мені відкрився вид на все місто. Взагалі, мені давно хотілось відвідати цю гору. Кілька років тому я дивилась по телевізору передачу про найкращі американські гірки в Європі, так от, на Тібідабо мала бути одна з них… але її не було. Довелось кататись на інших атракціонах, правда менш цікавих. Район у підніжжя гори дуже гарний і багатий. Історії його не знаю, тож розповім про свої спостереження та догадки. Будинки розкішні, думаю, раніше були особняками, а зараз там влаштували різні коледжі, школи, медичні центри, стоматологічні клініки. А які там парки! Хоча про це трохи пізніше.

Берег Барселони омиває Середземне море, тому не дивно, що мене, після прогулянки по місту, потягнуло на пляж. Гуляючи по пісочку, я зрозуміла, що не виїду з країни, доки не покупаюсь. Довелось повертатись в хостель за купальником. Шукаючи метро, я наткнулась на купку молодих іспанців, точніше це вони на мене наткнулись, коли зупинились на пішохідному переході. Що ж, дуже пікантна ситуація, довелось їм зі мною знайомитись, що ми і робили наступні пів години, адже знання англійської мови і в них і в мене, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Потім всі гуртом пішли проводжати мене на метро, а прощаючись, міцно розцілували в щоки (ЙЕС, ЙЕС!!!).

Коли я поверталась на пляж (йшла по алеї), до мене причепився ще один іспанець. На цей раз це було страшно. Він показував пальцем на мій зад і щось постійно повторював. Хочу сказати, що звучало це досить непристойно, точніше ДУЖЕ непристойно. Я ніяк не могла від нього відхлестатись, він мене переслідував. Нарешті з ціллю самозахисту я взялась руками за своє м’яке місце і зрозуміла причину такої уваги до цього місця. З задньої кишені моїх шортів вже майже випадав проїзний квиток. Іспанець посміхнувся і щез.

Потім я полізла в воду, кльово. Поруч зі мною плавала зграя підлітків, тож коли одна велика хвиля відступила і у мене купальник з ’ їхав на бік, я дуже засоромилась, правда ця ж хвиля показала в всій красі і хлопчиків, виявилось, що вони не сором’язливі і абсолютно спокійно купаються голяком.  

Наступного дня з самого ранку я пішла до давно омріяного мною парку Гюель.    Побудований він дуже відомим геніальним архітектором Антоніо Ґауді. Людей майже не було, тож можна було не ховати своїх емоцій і блаженно-щасливого виразу обличчя.

Парк величезний і зовсім не схожий на раніше побачене. Закручені алеї, по обидві сторони яких різні дивні споруди, поручні, лавочки; цікаві рослини з не менш цікавими різнокольоровими листами формату А4 на гіллі! Отже алеї завели мене на найвищу точку парку, де я вирішила трохи перекусити. Після легкої трапези почала спускатись з гори    і тут мене зупинив якийсь дядько, белькочучи щось на своїй іспанській мові. Я зрозуміла лише щось про фотоапарат. Та-ак, напевно він хоче зі мною сфотографуватись на мій фотик, є такі люди. Ну що ж, можна задовольнити його каприз і я полізла в рюкзак. О, ні, фотоапарату немає, я його десь залишила, от розтяпа, другий день моєї тижневої подорожі, а вже починаю все губити. На щастя я не встигла далеко відійти і коли повернулась на місце сніданку, фотоапарат спокійно лежав на лавочці. Готова дядька розцілувати, якби не він… тепер можна фоткатись. Цікаво, дядька звати Антоніо (прямо як архітектора) і він тут працює (напевно збоченцем, бо постійно тулився до мене).



Виявилось, він просто вирішив провести мені екскурсію по парку і заодно мене пофотографувати. Я взнала, що цікаві кольорові листи А4 – ні що інше, як липка пастка для різних комах, які полюбляють жерти смачні дерева; кулеподібну будівлю в центрі міста місцеве населення називає пе..сом Барселони, а насправді це є адміністративний центр; по діагоналі міста проходить довжелезна вулиця, яка так і називається – Діагональ; парк займає набагато більшу територію, ніж мені здалося на перший погляд, а дивна будівля при вході в парк – бібліотека.  

Потім він провів мене до виходу, пояснив як дійти до метро і міцно розцілував в обидві щоки.

Після довгої, цікавої але виснажливої прогулянки по видатним місцям міста, я знову добрела до узбережжя. Проходячи під пальмами, дивувалась звукам природи. В цих пальмах стовідсотково щось сидить і дуже голосно кричить, але зір у мене паршивенький, тому скільки я не вдивлялась в крони, так нічого і не побачила, аж доки не наткнулась на тусовку голубів з… зеленими папугами. Тепер все зрозуміло.  

Полежавши трохи під пальмами знову вирушила в місто. Навідала готичний райончик, а на десерт залишила собор Саґрада Фаміліа (ще одна моя барселонська мрія).

Висновки:  

1.      Мені дуже сподобалось.  

2.      Я туди повернусь.  

3.     Я туди повернусь з грошима, щоб можна було облазити всі музеї та собори, адже я в жоден так і не заходила. Причина – там все дуже дороге.  

4.      Собори також платні (вхід від 15 євро).  

5.      Які там чоловіки!!! Як на клумбу попала :)