Гратулюю, шановне панство! Яким чином ви переборюєте свій поганий настрій? Коли мені сумно чи просто щось боронить душу, кидаю до сумки якусь улюблену книженцію, купляю якусь-то смачнісіньку кулінарію та через усеньке місто чимчикую туди, де можна залишитись на самоті та повернути втрачений настрій.  

Стародавній град Київ забезпечений багатьма затишними та гарними куточками, але не кожному чужинцю під силу віднайти такі місцини. За класичними правилами юрби іноземників та навіть корінних киян заповзятливо нишпорять центром (по усіляким печерськам та хрещатикам). Їм навіть й спасти на думку не може, що власну атмосферу стародавньої київської русі можна віднайти не тільки на захаращених київських вулицях, а й на Лисих горах.  

Скільки у Києві лисих гір? Жоден з моїх кумпелів не може нарахувати – вони лементують, сваряться, але до згоди ніяк не дійдуть. Тим не менш, всі визнають, що це є загадкові, а під час й містичні місця.  

Моя улюблена місцина – лиса гора. Але не та, де чухрають товпи молодиків зі склянками пива, а подекуди, ще й з ґранчаками напоготові та порізаною ковбаскою на закусь... Якось там не по-київські, ніц нема там загадковості чи подиху стародавніх часів...  

Моя улюблена місцина – видубицьке лисогір‘я, яке притягує лише тільки похмурих нефорів у чорних каптурах, дивних особистостей чи завзятих фанів барбекю, яким плювати на якісь там забобони про злих відьом (лише б тільки можна було без перепону пошкварити та зкулінарити смачнісінький шашличьок).  

А забобони – річ серйозна. З давніх-давен лисогір‘я вважається темною місциною, найліпшим місцем для щорічного зльоту відьомської братії (чи сестрії?). Та чи це правда? Кожний сам для себе робить висновок, в залежності від розвитку своєї фантазії чи палкого бажання повірити у магічне та незрозуміле...  

Траса із очманілими водіями залишилася десь далеко за спиною. Охайна стежка (чи навіть повноцінна дорога) веде крізь жовто-зелений ліс. Напівголе гілля на деревах ледь ворушиться на тлі яскраво-синього неба і легкі сонячні плями стрибають під ногами, по стовбурам дерев, на обличчя. Потроху поглинаєш у тишу, неймовірну тишу, як для столиці. Ледь чутний вітерець шуркотить жовтим листям під ногами. Це шуркотіння заспокоює, розслаблює, приласкає. Птахи вже розлетілися по більш лагідним кліматичним умовам, ті, що залишилися, вже втратили восени будь-яке бажання глузувати з самотнього перехожого.  

Через кілька хвилин важкуватий підйом на пагорб раптово завершується. Стежка повільно плентається далі повз стовбури дерев, розпатлані кущі, через відкриті сонцю галявини, крізь дивні тунелі, залишки лисогірського форту.  

Колись, не у сиву давнину, а лише півтора століття тому якомусь не останньому начальнику причимчикувала до голови думка побудувати на околицях Києва стратегічний об‘єкт великої значущості – захисний форт. Не встигли відсвяткувати завершення робіт, як виявилося форт „морально старий” у порівнянні з новими технологіям, а отож особливо нікому й непотрібний... Гордістю лисогірського форту були височенні земляні насипи, глибокі неосяжні рви та тунелі крізь вали – патерни.  

Кумекали-кумекали, щоб б його зробити з форту, та й докумекали – зробимо з нього склад, але склад не простий – склад-фортеця вибухових речовин.  

Подейкують, далі – ще цікавіше! Фортеця стала популярним місцем для страти (через повішення) політичних в‘язнів. Принаймні 200 людей останній раз бачили небо саме тут.  

Так, місцина дійсно не дуже позитивна. Спочатку відьми, потім страти, що далі? Ґи, а далі (тобто зараз) лисогірське урочище – забута мером та військовими київська цікавинка, де можна просто погуляти насамотинці та відпочити від надокучливого київського гамору.  

Якщо пройти повз балакучих толкієністів, які є невід‘ємною частиною лисогірського життя, та самотніх групувань молоді, то можна відшукати затишну галявину із гарним видовиськом. Треба розстелити взяту із собою ковдру, зварґанити вогнище та зкип‘ятити гарячисінького чаю чи кофу на вибір. Потім сидіти із теплим горнятком, де приємно булькоче напій, дивитись на сумні мережива осіннього лісу та гадати якусь свою думку. Думку про все на світі.  

Загалом-то дивно, такий неосяжний простір, а жодний будівельник не осмілився побудувати тут якусь хатинку поверхів на 30. Поруч метро, майже центр, та й місцевість мальовнича. Може все ж таки є щось у „дурних стереотипах про Лису гору”?  

Останнім часом дуже модно науково пояснювати чи хоча б намагатися віднайти наукове пояснення будь-яким загадковим явищам на світі, у тому числі й явищу Лисої гори. Виявилось, що через красуню Лису гору пролягає геопатогенна зона, що, власне, и є причиною усіляких негативів. Саме тому нормальні люди обминають цю місцевість, ніхто там не мешкає та навіть не намагається це зробити.  

Є ще версія про монахів. В часи татаро-монгольської навали багато людей було живцем замуровані у печерах неподалік. Подейкують, саме ці незаспокоєні душі впливають на енергетику місцевості.  

Ну от, жити може тут і не рекомендовано, але мандрувати одного сонячного дня по місцевим пагорбам – думка дуже і дуже вдала. Варто це зробити! Вертаючись домів, я вкотре пересвідчилась – незрозумілий сум зник в невідомому напрямку, на душі стало лагідно та спокійнісінько :)