It’s Jamaica, babe!
Думаю, цю фразу можна було б зробити лейтмотивом мого триденного тріпу на цей диво-острів, захований в неймовірній блакиті Карибського моря.
Це там, де не існує снігу, де пісок пляжу білий, гори – блакитні, а люди – чорні, де створюють каву і ром, а ще вигадують музику і релігію, плекаючи таємні плани заволодіти світом з допомогою позитивізму і пофігізму.
Але є й інша сторона медалі – бідність,дикуватість (якщо вимірювати поведінку аборигенів нормами, прийнятими в нашому суспільстві «цивілізованих» людей), бруд…
Якщо ви турист, що їде в країну за сонцем, морем, позитивом і сервісом – вам в Монтіго Бей, Очо Ріос чи ще який райський куточок, де все – для гостя.
Я ж пішла іншим шляхом – захотілося зазирнути в справжнє обличчя країни, не прикрашене й не вичищене мозолистими руками трударів туристичної галузі (ну а реальною причиною був факт народження й життя в тому самому місті одного вельми відомого дядечка, який залишив глибоку борозну за собою, йдучи просторами музики й світогляду соціуму). Тож, було обрано столицю Ямайки – Кінгстон.
З величезного міжнародного аеропорта Орландо ми спершу прибуваєм в Монтіго Бей, де стоїмо півгодини, беремо кілька пасажирів на борт для мандрівки в столицю. Злітна смуга аеропорту Монтіго бей розташована на березі океану – тож досить легко не помітить момент заходу на посадку – ось під нами яскраво-блакитні води тропічного моря, а за мить – асфальт полоси. Кажуть, пляжники навіть можуть бачить обличчя пасажирів літаків з берега…. Місто – просто якийсь мега-кущ – все зелено-біло-блакитне…Краса!!!
В Кінгстонському аеропорту кондиціонери працюють на повну потужність – холодно,жах. Я тремчу – частково від холоду, частково від хвилювання. Причиною тому була деяка непевність: інформацію щодо того, чи потрібна українцям Ямайська віза, вдалось знайти лише в неофіційних джерелах, тож не було 100% гарантії. Так от, офіцер-прикордонник люб’язно проінформував мене,що віза потрібна, але видається тут же,на місці, за 20-30 американських долларів (уже точно не пам’ятаю).
І от, час настав: віза в паспорті, торба за плечима, пригоди – попереду!
Транспорт.
Порада: якщо ви не багатєй, запасіться парою сотень ямайських доларів(JMD) заздалегідь – мій літак приземлився близько 20ї, тож на момент виходу з аеропорту всі обмінні пункти були вже зачинені, а на таксі (здається, хотіли 35 долларів США) елементарно не було грошей. Автобусну зупинку сам не знайдеш – знаків нема ніяких, всі просто знають, де вона – тож з тут допоможе лише власний язик, як і в наступні дні екзотичної подорожі. Коштувала 1 поїздка 70 JMD. Курс: 1 USD = 88 JMD (приблизно, коливається). Рейсові автобуси – як всюди: номер+маршрут. На зупинках немає ніяких вказівників, ба навіть сидінь немає, зате є цитати з Біблії.
Маршрутки: а оце – екстрім. Номера на них не написані, всі самі знають що куди їде(ну чи питають). Народу набивається, як у нас – багато. Ціна приблизно як в рейсових автобусах: 50-100 JMD. Зупинки – деінде, треба кричать-питать. Ще є катери (я на такому діставалась на острів – на пляж). Тут дорожче рази в 2-3, але поїздка відразу купується в обидва кінці (логічно). Замість квитка дають паперовий браслетик типу як на концертах.
Куди поїхати,що поробить.
1. Музей Боба Марлі. Власне, це його дім-студія, що зараз там проводять екскурсії. Зелено, цікаво, легендарно. Ціни на вхід: для нерезидентів 20 USD, для резидентів 500 JMD. Несправделиво, ага, та зрозуміло. Фотографувати можна лише зовні + сад, в самому будинку – ні. Є кафе і сувенірний магазин (моя мега-шапка саме звідти:). Адреса: 56 Hope Road, Kingston. З Нового міста можна дійти пішки (для фанатиків:)
2. Port Royal. Пам’ятаєте Піратів Карибського Моря? Це саме той Порт Роял і є,агаJ От тільки він абсолютно не такий як, в фільмі, бо знімали Піратів не тутL
Що є: залишки старих оборонних укріплень (Форт Чарльз), будинок, що яскраво демонструє наслідки руйнівного землетрусу 1692 року, що знищив 2/3 жителів міста і в результаті якого столицю з Порт Роял було перенесено до Кінгстона, мангові дерева (мммм, пристрасть:), музей і пристань, звідки човном можна дістатись на справжній біло піщаний райський острів-пляж.
3. Блакитні гори – Blue mountains – місце, де вирощують однойменний сорт кави,що його так полюбляють японці. Клімат там значно прохолодніший з достатньою кількістю опадів + грунт з хорошим дренажем = ідеальні умови для вирощування кави (сорт Blue mountains, доречі, являється одним з найдорожчих і найпопулярніших у світі).
4. Саме місто – базари, вулиці, Девон Хауз (будинок першого чорношкірого мільйонера Ямайки). Можна скуштувати цукрової тростини, що рубають і чистять прямо у вас на очах (50 JMD за пакетик), багатої корисностями кокосової води (молодий зелений кокосовий горіх, обраний вами як кавун на базарі, рубають і приводять до ладу при вас, сунуть туди соломинку і вручають щасливому туристу за якісь смішні гроші, теж, здається близько 50 JMD), морепродуктів(ех,ах!), рому, пуншу, а також автентичного ямайського напою – Roots wine – «кореневого вина», яке виготовляють із сили силенної різних рослин і коренів, а для чоловіків,кажуть, воно є ще і афродізіаком ;). На смак – помірно кисле, брудно пурпурного кольору, присутній осад.
Лохотрон.
Куди б ви не пішли, над вами всюди буде висіти яскрава неонова табличка «турист». Ну,через колір шкіри і поведінку. А якщо ви ще й самотня біла туристка в Кінгстоні, то тут сам бог Джа велів принаймні спробувати вас розвести. Отже,повчальні історії.
Лохотрон нумер раз. Йду собі вулицею, шалено роззираючись на всі боки і кнопаю фотоапаратом все що бачу. В принципі, все класно, на мою думку. Аж тут як чортик із табакерки вискакує сердобольний мачік і з великими очима й змовницьким тоном розказує про жахливих ямайських злочинців, що за рогом кожної вулиці чатують на отаких нєжних фіялок як я, щоб вбити-пограбувати-згвалтувати. А тому саме він, спаситель і герой, буде моїм провідником на небезпечних вулицях столиці Ямайки. Ну я намагаюся белькотати щось про те, що й сама впораюсь, але позбутись супермена нелегко. Поміж іншим, ямаєць говорить про те, що йому потрібно купити картку поповнення для телефону, пропонує мені теж купить – а я ж тут всього на вікенд, так що і не треба наче ні тіліпон ні картка. Отак ми йдемо-гуляємо, як помічаю на базарі, продають цукрову тростину, яку я просто не можу оминути увагою, тож витягаю гроші щоб купить пакуночок. Захисник незайманих туристок тим часом про щось емоційно домовляється з продавщицею тих самих карток поповнення телефону, аж тут каже мені ультимативним тоном, щоб заплатила їй за картку, яку він собі купує. Ну я дєвучька проста і на жарі не дуже сообразітєльна, тож просто вирячила очі і запитала «а чому я маю платить?» - «А тобі що, шкода грошей?» Нє, ну а шо? Жадіна-говядіна якась, тьху! Коли я забрала свій пакунок з цукровими деревцями й ображено насупившись покрокувала звідти геть, спаситель-визволитель непомітно злився з натовпом і розтанув в ньому безслідно, залишивши мене на поталу жахам кінгстонських базарів.
Вимагатєльство нумер 2. Схожа історія, на вулиці гарненький растаманчик не дуже нав’язливо цікавиться, чи не потрібен мені ямайський бойфренд. Відповідь, що в мене вже є ісландський, його не засмучує – от і добре, люблю легких людей J В принципі, залицяння для ямайців є так само природнім, як і сказати «здрастє» - всі кому не лінь (а не лінь власне всім) набиваються в друзі-коханці-чоловіки-отци дітей-хазяєва псів. От і йдемо ми, він розказує про растафарі і дреди з травою, Боба і життя Кінгстона, а я - про плани щодо відвідання Порта Ройял і пляжу. Новий знайомий настійно бажає мене супроводжувати і спротив тут марний. Нє, ну я відмовлялась як могла, ще й сказала,що грошей в мене дуже мало і є лише на автобуси і їжу з супермаркета (що було чистою правдою – бюджет був дууууже обмеженим, балансувала на грані). Але мабуть він не повірив, будучи в полоні стереотипу «білий турист - грошовитий турист». Отак ми і дійшли до того ж базару що фігурує в попередній історії, тут растаман тягне мене в місцеву маршрутку без будь яких табличок-номерів маршруту чи взагалі будь-якого шансу зрозуміти що куди почьом їде. Шансів втекти не було, та й екзотика,агаJ Двері закриті наполовину, народ галдить, на мене, єдину білу в цій комуні, коситься, на ходу застрибує-вистрибує….дещо схоже на нашу маршрутку, але екзотичніше на порядок. Та не обдурив, дісталися до центру міста неушкодженими, де ще мені була організована міні екскурсія з натяками на ресторани-таксі-на-пляж-розваги. На слабке белькотіння про відсутність фінансів на таке щастя не звернув уваги. Ну і сам лох, я попереджала. Кульмінація екскурсії відома – я мала віддячити за екскурсію (інформативну і цікаву, тут маю визнати). І знов кажу,що попереджала про обмеженість грошей і про те що платить ні за що не буду, адже не просила цього всього,ба навіть активно відмовлялась. Зійшлися на оплаті його проїзду назад, в точку відправлення. Відкупилась малою кров’ю :D
Були всякі ще інші, хто пропонував купити диски з власними піснями, сфотографуватися на пам’ять (охоронець президентської резиденції!!!), найперший знайомець просто розказав про можливі варіанти нічних розваг – клуби, дискотеки, а ще виявив неабияке знання географії, вразивши мене тим, що знає Україну, де вона є і навіть хто президент! Здається, він був найщирішим з усіх супутників (але теж набивався в бойфренди:)
Резюме: неймовірно колоритно, але треба бути налаштованим позитивно. Ханжам не підійде – вони побачать убогість і бруд. Тож пакуйте купальники і панами, гроші і сонцезахисні окуляри, фотоапарат a, найголовніше – космополітизм – і гайда на нежурнальні Кариби досліджувати світ!
P.S. летіла ними http://www.airjamaica.com/ - тарифи непогані. Щодо готелю – перелопатила силу силенну сайтів, поки знайшла щось не дуже дороге. Умови були ой-ой-ой, зате дешево і в хорошому районіJ Рекомендую списатися з готелем заздалегідь, обговорити ціни – можна спробувати торгуватись, в мене вийшло.
P.P.S. А в неділю, коли проїжджаєш в автобусі повз церкву, можна почути звідти хоровий спів і побачити чепурних темношкірих леді в білосніжних чи бузкових костюмчиках з дітьми в таких же суконьках, що йдуть на службу....а ще в тому таки автобусі можна вловити запах смаленого гашишу....
